! Сьогодні

     
Стаття

ПРОФЕСОР ВСЕВОЛОД СТЕБЛЮК: «СЬОГОДНІ УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА МЕДИЦИНА — НА ДОСИТЬ ПОТУЖНОМУ РІВНІ»

Полковник медичної служби Всеволод Стеблюк є одним iз найавторитетніших в українському війську лікарів.
Анестезіолог та фахівець із психофізичної реабілітації, заслужений лікар України, на початку війни він очолював медслужбу добровольчого батальйону «Миротворець».
Здійснив подвиг — урятував 87 поранених вояків і вивів їх з «Іловайського котла», нагороджений орденом Свободи.
Всеволод Володимирович повсякчас реалізує свої ідеї у галузі медицини, доводячи цим, що створювати нове — необхідність, яка постійно актуальна.

«Найвища цінність в армії — не танки і не літаки, а солдати, які йдуть у бій»


— Всеволоде Володимировичу, які ідеї зараз превалюють у військовій медицині?

— Ідеї — вони загальні, як зробити медицину, по-перше, доступною, по-друге, високоефективною, і по-третє, — з найменшими витратами для пацієнта. Тому військова медицина — це галузь, де ми просто зобов’язані це зробити, тому що медицина в Збройних силах є елементом соціальних гарантій, соціального захисту військовослужбовця, і найвища цінність в армії — не танки і не літаки, а військовослужбовці, які йдуть у бій.

Тому відповідно до цього військова медицина має бути на рівні, стояти в пріоритетах, мабуть, вище, аніж грошове, майнове та інше забезпечення. Як це все вдається — питання складне, тому що армія — це відображення держави, і коли в державі є проблеми, політичні та економічні, то такі самі проблеми, можливо, меншою мірою, але мають місце у Зброй­них силах. Але все-таки медичне забезпечення залишається пріоритетним.

За ці три роки війни я можу впевнено сказати, що відбулося повне перезавантаження системи військової медицини. На початку війни це була медицина госпітальна, тобто спрямована на лікування мирної патології, — військові госпіталі були оснащені досить непогано для лікування мирної патології, а військова ланка не розвивалася.

А сьогодні до цього високого рівня військово-медичних клінічних центрів підтягнулися, власне, польова медицина, тактична медицина військової ланки, медицина першої лінії в зоні бойо­вих дій, з нуля була розроблена система медичної евакуації, з нуля почала розвиватися реабілітація у військових закладах на базі тих трьох нещасних санаторіїв, які залишилися після анексії Криму, — і на сьогодні цей процес триває, і триває, на мій погляд, непогано.

Могло б відбуватися все швидше й краще, але, на жаль, у нас дуже часто за реформування під гучними гаслами беруться непрофесіонали. Інколи реформи починають втілювати люди без належної освіти, без уявлення, як воно має бути. Давайте пригадаємо, коли у нас починалися «великі реформаторські дії», було дуже гучно заявлено про систему медичного електронного документообігу «Е-здоров’я», — тоді такий Михайло Лопатін гучно виступав у пресі, з екранів телевізорів, були залучені народні кошти, збиралися вони як на народний проект, — ну а зараз чомусь ні Лопатіна, ні «Е-здоров’я» немає, якось дуже швидко ентузіазм закінчився, можливо, разом iз цими грошима.

Зараз у галузі військової медицини хто вирулює? Вирулюють професіонали, вирулюють Військово-медична академія, Військово-медичний департамент, який розробляє свою систему. Вона була на той початок реформування розроблена, але гучними гаслами: «Ви, старики, нічого не вмієте і не розумієте!» — її відкинули, загальмували, припинили розробки, які провадилися у Військово-медичній академії, у Військово-медичному департаменті. Зараз усе відновилося.

Був ще свого часу гучний проект зі збирання коштів на розробку санітарного потяга, я теж долучався до цих розробок, їздив займався проектами, — в результаті Військово-медична академія сьогодні розробляє характеристики санітарної «літучки» для евакуації. І так часто у нас відбувається, на жаль, професіоналізм залишається в тіні, «забивається», можливо, через надмірну інтелігентність і порядність професіоналів, цим нахрапом волюнтаризму.

Я не стверджую, що в нас усе гаразд, і все ми знаємо, і все ми можемо самі зробити, але я наголошую на трьох «П», які повинні працювати за нинішніх умов: це патріотизм — без нього не можна, треба любити цю країну, треба любити свій народ, своє військо і жити для цього, друге — це порядність,— не шукати, де можна урвати куш, як заробити політичні дивіденди чи покласти щось у кишеню з народних проектів та грантів, і третє — професіоналізм. І це третє, мабуть, є першим і основним.


— Перед нашою зустріччю ви консультували хворого бійця.

— Так. Був у відділенні паліативної допомоги. Деякі депутати дуже довго розповідали, що в нас немає реабілітації, що в нас немає нейрореабілітації, що ми не знаємо, куди подіти тяжких поранених, особливо це стосувалося людей з вегетативними станами, апалічним синдромом — це коли людина не живе начебто і не вмирає, здається, що вона без свідомості й немає ніякого контакту з нею.

І ми відкрили відділення паліативної допомоги, перше в Україні, і сьогодні там четверо пацієнтів. Методики відпрацьовані — ще не все виходить так, як ми хочемо, ми ще не можемо собі дозволити ту кількість персоналу, який задіюється у провідних клініках світу в таких відділеннях, коли на одного хворого припадає по чотири-п’ять осіб середнього і молодшого персоналу.

Але — наші пацієнти живуть, відбувається певна позитивна динаміка. Якщо порівнювати з тим, якими вони приходять до нас, і стан при виписці — це вселяє надію. Ми розробляємо методики лікування. Дуже тісно співпрацюємо з iще одною унікальною клінікою — це клініка реабілітації Інституту геронтології Академії медичних наук, де є професор Світлана Кузнецова, видатний вітчизняний учений.

У нас же зараз основний «напрям» навколомедичних просторікувань — це обхаяти військову медицину, розповісти, що тут немає нейрохірургії, неврології, нейрореабілітації, й існує тільки один приватний заклад, у якому можна отримати відповідну допомогу, але вартість реабілітації в цьому закладі — сотні тисяч гривень.

Ми сьогодні вивчаємо досвід цього лікувального закладу. Там виконуються сучасні стандартні протоколи реабілітації, і честь і хвала, що вони це вміють. Військово-медичний департамент підписав меморандум про співпрацю з цим закладом, будемо вивчати досвід один одного, проводити спільні дослідження, щоб разом розвивати нашу медицину.

«Провідні країни на своїй території не воювали ще з часів Другої світової»

— Що ви можете взагалі сказати про українську військову медицину, фахову спроможність військових лікарів?

  — Досягнення нашої військової медицини зараз вивчають у всьому світі, і вже не ми вчимося, а у нас вчаться щодо деяких патологій, тому що такої бойової травми фахівці за кордоном не бачили, тим більше у такій кількості. І тут є взаємний інтерес: на початку війни у нас забирали пацієнтів, тому що в нас не було можливостей і досвіду надання високотехнологічної допомоги, а на сьогодні співпраця з Національною академією медичних наук, досвід, який ми отримали, завдяки волонтерам і меценатам, було закуплено на той час велику кількість сучасного обладнання, яке сьогодні в роботі, а також зміна державної політики щодо фінансування військової медицини також дозволяє на сьогодні сконцентруватись, щоб придбати сучасне обладнання.

Наприклад у Центральному клінічному військовому госпіталі спільно з японцями оновили комп’ютерний томограф. Багато було таких ак.ій, спільної роботи, і канадські фахівці приїжджали, декілька циклів були фахівці зi щелепно-лицьової хірургії. Це все дає результат: сьогодні українська військова медицина на досить потужному рівні.

Є проблеми в нас у нижнього рівня госпіталях. Ми повністю розписали всю евакуацію, вона відповідає найкращим стандартам світової військової медицини. Тому що протягом «золотої години», яка відводиться за стандартами медичної евакуації, пацієнт потрапляє до кваліфікованої медичної допомоги. Тобто за потреби впродовж години він буде на операційному столі. У нас широко використовується авіаційна евакуація. Відповідні вертолітні майданчики максимально наближені на безпечну відстань від лінії розмежування, але в найближчій відстані від місць найбільш «гарячих точок», як і стабілізаційні пункти по лікарнях, — це прорив, цього не було ніколи.

Якщо зараз брати досвід світової військової медицини, провідні країни на своїй території не воювали ще з часів Другої світової війни. І там абсолютно інша система евакуації. У нас створено нову систему медичної евакуації в умовах війни на своїй території, і, повірте, вона ефективна.


— Чи зараз «переможений» жорсткий наркотичний знеболювальний засіб «Налбуфін», з якого поранені вояки на початку війни деколи довго не могли «зістрибнути»?


— «Налбуфін» зняли з табелю належності, його вже немає в аптечках. Можливо, є наслідки першого-другого року війни, але зараз «Налбуфіну» немає в такій кількості, щоб виникала залежність.

«Війна — це хронічний стрес і ускладнення, пов’язані з ним»

— Із чим була пов’язана ваша остання поїздка в АТО?

— Ми були там разом iз психологом із центру травматерапії «Повернення» Катериною Пронозою, займалися тим, що впроваджували в практику розроблені нами відповідні методичні рекомендації щодо медико-психологічної допомоги, допомоги при контузії, у нас є така пам’ятка бійцям про контузію, також нашим напрямом є медико-психологічна реабілітація, психологічна допомога при бойовій психічній травмі. Ми їздили і працювали з військовими медиками. Нам вдалося повноцінно попрацювати і з медиками, і з бійцями. Не будемо говорити, куди добиралися, — добиралися далеко.

Фактично ми працювали за двома основними напрямами. По-перше, безпосередня допомога бійцям, які перебувають у польових шпиталях і хто отримав контузію. Ми там провели близько шістдесяти досліджень, усім бійцям було зроблено електроенцефалографію, усі були обстежені й проконсультовані мною. Другим нашим завданням було провести заняття з оволодіння сучасними даними по бойовій нейротравмі і по бойовій психічній травмі. Був ще один напрям — робота з персоналом по­льових шпиталів щодо того, аби допомогти їм триматися в цих тяжких умовах. Профілактика стресу, професійного вигоряння, техніки психологічного відновлення дуже добре сприймалися. Медики з задоволенням ходили на заняття.

Насправді наша робота дуже радо сприймалася і командирами, і замполітами, і начальниками медичних служб на місцях в бригадах, на рівні батальйонів. Тому що зараз складно, зараз така гібридна війна, вона позиційна, — а це хронічний стрес, це ускладнення, пов’язані з ним. На місцях психологів не вистачає, не вистачає інформації, як звертатися до них. Але ми вже зараз співпрацюємо з Сергієм Грилюком, це один iз керівників служби морально-психологічного забезпечення Збройних сил. За підсумками цієї поїздки ми вже визначили наступні кроки і напрями, за якими треба працювати.


— Всеволоде Володимировичу, торік наприкінці жовтня ви брали учать у симпозіумі країн НАТО «Допомога пораненим у ХХI столітті» (США, база Військово-повітряних сил «Мак -Ділл», м. Тампа, Флорида). Запропоновані вами і прийняті НАТО стандарти з медико-психологічної та соціальної реабілітації учасників бойових дій у нас сьогодні застосовуються?

— Безумовно. Ми працюємо по профілактиці, по заходах зі зловживання психоактивними речовинами. У нас зараз актуальність цієї проблеми залишається досить високою, — вона не така, як була минулого року, тому що контрактна служба у нас дає більше важелів для впливу на вояків, однак трапляються такі випадки. Але, на жаль, не вдається реалізувати навіть те, що визнали за кордоном, — я, наприклад, отримав лист-подяку від Департаменту оборони Сполучених Штатів, де було оцінено наш виступ, наш внесок у цю програму.

«Путівки не дають членам родин, а сам боєць не хоче їхати на реабілітацію»

— Дуже важлива тема: чи зможе боєць отримати всю належну йому медичну допомогу вже на місці проживання? Коли боєць повертається додому з пораненнями, ушкодженнями, і фактично він уже не є бійцем.

— Давайте я розповім, що він має робити, на що він має право, чи отримає він медичну допомогу — це залежить від багатьох факторів. Усі бійці, якщо вони демобілізовані і не стали внаслідок поранення інвалідами I чи II групи, підпадають під юрисдикцію закладів Міністерства охорони здоров’я. На місцях це реалізують обласнi шпиталi для ветеранів, є республіканський Центр реабілітації ветеранів у Циблях.

Крім того, у нас всюди відкритий доступ для високоспеціалізованої допомоги в лікувальних закладах Академії медичних наук. Жодному «атошнику» ще не відмовили.


Інша справа, що при плануванні бюджету Академія медичних наук залишилась на початку року без фінансування і була взагалі загроза, що вона зникне як система лікувальних закладів. А цього не можна допустити. Але завдяки старанням президента Академії медичних наук Віталія Цимбалюка, директорів академічних інститутів, які пішли до Прем’єра Гройсмана, показали свої результати, — а результати дійсно вражаючі, є просто фантастичні операції, які виконують наші лікарі, і методи лікування нові, — фінансування трохи поліпшилось.

Бійцю, коли він приходить iз фронту, треба звернутися до військкомату, і йому розкажуть про його права і про можливості отримувати медичну допомогу. По цю допомогу він може звернутися до соціальних служб, і є при державних адміністраціях служби допомоги ветеранам АТО. Мені надзвичайно подобається робота Дніпропетровської обласної держ­адміністрації, як у них це налагоджено, тому що реально люди добре працюють. Київська область добре працює, хоча винятково на голому ентузіазмі волонтерів. А все інше залежить від можливостей лікарень. Я знаю, що, на жаль, не завжди можна отримати ту допомогу, яка потрібна. В першу чергу через фінансові проблеми.


— А чи є у вояка вибір?

— Лікування йому належить будь-яке, а реабілітація залежить від того, які путівки на реабілітацію закупило Міністерство соціальної політики. Там свої тендери, свої умови — тут уже те, що дадуть. Інколи, на жаль,чудові наші реабілітаційні заклади в Трускавці, Хмільнику не можуть виграти ці тендери, тому що сусідній заклад поставить ціни на тридцять гривень нижче, напхає двоярусні ліжка і скаже: «У нас дешевше», — і отримують саме вони кошти на путівки.

А у нас чудовий військовий санаторій, де працюють військові лікарі, які мають досвід, стоїть iз порожніми ліжками, — це військовий санаторій «Трускавецький» у Трускавці. Проблем багато щодо наповнення наших санаторіїв, тому що зараз собівартість дуже висока, а безкоштовні путівки видають як реабілітаційні після стаціонарного лікування військовослужбовцям, але їх не дають членам родин — немає зараз можливостей. Сам боєць не хоче туди їхати.


— І насамкінець. Як ваша книга «Синдром АТО. Нотатки Айболитя», Всеволоде Володимировичу?

— Буде на річницю Іловайська. Зараз уже у видавництві. До 29 серпня буде презентація. 


"УКРАЇНА МОЛОДА"
Ірина Кириченко
12.07.2017

Джерело: http://umoloda.kiev.ua/number/3185/188/113565/#

 

Розмістив: прес-служба від 17.07.2017